Як Україна долає туберкульоз в умовах війни: інтерв’ю з Ігорем Кузіним

Україна вже понад десять років трансформує систему протидії туберкульозу — від переважно стаціонарної застарілої моделі до сучасної, людиноорієнтованої допомоги. Цей процес відбувається в умовах безпрецедентних викликів — пандемії COVID-19 та повномасштабної війни.

Попри це, країна демонструє суттєвий прогрес — у впровадженні сучасних підходів до діагностики, лікування, розвитку амбулаторної допомоги; посилюється роль громад і партнерів. У надскладних умовах в Україні залишаються доступними сучасні ліки, масштабується впровадження коротких режимів лікування тощо.

Водночас окремі напрями потребують подальшого розвитку та системного масштабування. Зокрема, є виклики,  з якими тільки спільними зусиллями ми зможемо знизити тягар туберкульозу для українців, в тому числі поза медичною сферою.

У цьому інтерв’ю — відверта розмова з Головним державним санітарним лікарем України, заступником Міністра охорони здоров’я Ігорем Володимировичем Кузіним, про досягнення і виклики, політичне лідерство, роль держави і громад, а також про те, що насправді потрібно зробити, щоб Україна змогла подолати туберкульоз.

Читайте та завантажуйте інтерв’ю у форматі pdf, чи продовжуте перегляд далі на сайті

ЗАВАНТАЖИТИ

У цьому контексті хотіли б розпочати з оцінки ключових змін у державній політиці у сфері протидії туберкульозу.

Якщо говорити про трансформацію державної політики у сфері протидії туберкульозу, які ключові результати Ви вважаєте найбільш значущими за останні роки — з урахуванням викликів пандемії COVID-19 та повномасштабної війни? І якщо подивитися ретроспективно: що з запланованих змін вдалося реалізувати найбільш ефективно, а які напрями потребують корекції та консолідації зусиль?

Дякую за запитання — воно дійсно комплексне. Насамперед варто розмежувати початкову логіку реформування системи фтизіопульмонологічної допомоги — так, як вона була задумана, — і ті корективи, які внесли пандемія COVID-19 та повномасштабна війна.

Базова ідея реформи полягала в модернізації системи: оптимізації ліжкового фонду, впровадженні сучасних схем лікування, зменшенні відривів від лікування та покращенні діагностики, а також у забезпеченні рівного доступу до медичних послуг. Саме ці принципи формували основу трансформації.

Водночас пандемія та війна суттєво вплинули на темпи і пріоритети змін. Сьогодні ми розуміємо, що поряд із досягнутим прогресом окремі елементи трансформації потребують переосмислення. На цьому етапі система фтизіопульмонологічної допомоги більше потребує стабілізації, ніж подальшого перегляду інфраструктури чи кадрового ресурсу.

Серед ключових досягнень я б відзначив кілька напрямів. По-перше, вдалося оптимізувати ліжковий фонд відповідно до сучасних європейських підходів. По-друге, Україна перейшла на сучасні, ефективні та більш короткі схеми лікування, що відповідають кращим міжнародним практикам. По-третє, навіть в умовах війни вдалося забезпечити відносно високий рівень утримання людей у лікуванні — і це спільний результат роботи медичних працівників, неурядових організацій та органів місцевого самоврядування.
Також важливим є прогрес у впровадженні системного підходу до управління латентною туберкульозною інфекцією — упродовж останніх років ці процеси набули більшої керованості на рівні державної політики.

 

Проте є і низка викликів та зон ризику.
Перший — це структурна спадщина системи: значна частина фтизіатричної інфраструктури сформована ще в радянський період як масштабний майновий комплекс, який потребує значних ресурсів на утримання і не повністю відповідає сучасній моделі фінансування через програму медичних гарантій. У результаті виникає суттєвий дисбаланс між тарифами, встановленими Національною службою здоров’я України, і фактичними витратами закладів, що створює ризики для збереження кадрового потенціалу та сталості надання послуг. 

Другий виклик — відсутність системного прогресу у переході на державне фінансування послуг з профілактики, догляду та підтримки людей, які лікуються від туберкульозу. Якщо у сфері ВІЛ такий перехід частково відбувся (хоча й зазнав впливу війни), то у протитуберкульозній допомозі він відбувається значно повільніше. 

За останні кілька років напрацьовано пакет нормативно-правових актів, що регулюють соціальний супровід людей, які лікують туберкульоз — зокрема методику надання послуг, розрахунок вартості та тариф. Другий рік поспіль Центр громадського здоров’я впроваджує державні програми з соціального супроводу, водночас для досягнення очікуваного ефекту ці механізми потребують подальшого масштабування та повноцінного впровадження на практиці.

Третій аспект полягає у збереженні високого рівня стигми. Попри вжиті заходи, результати соціологічних досліджень свідчать про наявність упереджень щодо людей, які хворіють на туберкульоз. Це також проявляється у недостатній готовності частини лікарів первинної ланки працювати з такими людьми, що негативно впливає на доступ до послуг і якість медичної допомоги. Тому актуальною залишається як постійна роз’яснювальна робота серед населення, так і потреба у додатковій підтримці та навчанні медичних фахівців, зокрема первинної ланки.

І, нарешті, важливим викликом залишається відсутність сталих механізмів фінансування. Хоча в межах програми медичних гарантій передбачено окремий пакет послуг, його вартість упродовж останніх років фактично не переглядається з урахуванням економічних реалій. Наприклад, вартість лікування однієї людини у 2023 році становила 49 тисяч гривень і залишається на цьому ж рівні у 2025 році, що не компенсує інфляційні процеси. Це формує додаткові ризики для системи в середньостроковій перспективі. 

Як Ви визначаєте політичне лідерство у сфері протидії туберкульозу? Які його ключові характеристики в умовах міжсекторальної взаємодії та сучасних викликів?

Для мене політичне лідерство у сфері протидії туберкульозу — це насамперед здатність осіб, які приймають рішення, усвідомлювати проблематику туберкульозу в контексті повноважень і відповідальності того сектору, в якому вони працюють.

Йдеться про міжсекторальне розуміння. Зокрема, представникам Міністерства освіти важливо враховувати вплив туберкульозу на систему освіти та освітнє середовище, а фахівцям системи правосуддя — специфіку роботи з людьми, які перебувають у місцях позбавлення волі. Тобто ефективне політичне лідерство передбачає інтеграцію відповіді на туберкульоз у різні державні політики, а не обмеження її виключно сферою охорони здоров’я.

Водночас сьогодні ми стикаємося з низкою системних викликів. Один із ключових — це висока плинність кадрів серед осіб, залучених до формування політики. Попри значні зусилля, спрямовані на підвищення обізнаності та розвиток компетенцій, часті кадрові зміни призводять до втрати інституційної пам’яті. Як наслідок, виникає потреба щоразу заново формувати розуміння проблематики, що уповільнює процес ухвалення якісних управлінських рішень.

Ще один важливий аспект — це спрощене або фрагментарне сприйняття туберкульозу. Досить поширеною є тенденція розглядати його як виключно медичну проблему або як проблему окремих груп населення. Такі підходи не відображають реальної складності ситуації і можуть призводити до відтермінування рішень або перекладання відповідальності між секторами.

У цьому контексті політичне лідерство — це здатність приймати виважені, обґрунтовані рішення, які базуються на розумінні комплексної природи туберкульозу та передбачають міжвідомчу відповідальність. Ключовим є формування сталих управлінських команд, спроможних забезпечувати послідовність політики та діяти в інтересах людей, які потребують допомоги, без надмірної “медикалізації” чи “соціалізації” проблеми. Формувати рівний доступ та рівні можливості у отриманні допомоги для всіх.

Як Ви бачите досягнення мети «Україна без туберкульозу»? Що, на Вашу думку, означає цей результат з точки зору державної політики та відповідальності перед громадянами?

Для мене «Україна без туберкульозу» — це передусім стан, у якому держава може відповідально та відкрито гарантувати громадянам належний рівень захисту від цього захворювання, а система охорони здоров’я є спроможною ефективно запобігати його поширенню.

Йдеться не про повне зникнення туберкульозу, а про досягнення рівня контролю, за якого захворюваність відповідає показникам європейських країн, а люди своєчасно отримують діагноз, розпочинають ефективне лікування та перебувають під комплексним доглядом і забезпечені соціальною підтримкою.

У цьому розумінні це вже не лише питання медичних показників — це питання спроможності держави виконувати свої базові функції у сфері громадського здоров’я, забезпечувати системну профілактику, раннє виявлення та безперервність лікування, а також нести повну відповідальність за результат перед громадянами.

Важливою основою для системних змін є законодавча база. Зокрема, Закон України про подолання туберкульозу визначає зобов’язання держави щодо протидії захворюванню та закладає міжсекторальний підхід — із залученням не лише системи охорони здоров’я, а й соціального захисту, освіти, пенітенціарної системи та інших сфер.

Тож для мене це насамперед про відповідальність Уряду перед громадянами і про довіру до державної системи.

Україна демонструє суттєвий прогрес у сфері протидії туберкульозу, зокрема на рівні нормативної бази та впровадження людиноорієнтованих підходів. Водночас децентралізація та необхідність трансформації застарілої інфраструктури залишаються серйозними викликами, особливо на рівні громад. Яку роль, на Вашу думку, має відігравати громадянське суспільство у подоланні цих викликів? І які підходи можуть бути ефективними також в контексті виконання міжнародних зобов’язань?

Тут є кілька принципово важливих аспектів.

Перший — це питання представництва та кадрового потенціалу. На мою думку, ефективна адвокація не обов’язково потребує розгалуженої мережі територіальних підрозділів. Міжнародний досвід демонструє, що значно ефективнішими є мережеві підходи — формування партнерств і коаліцій навколо спільної мети.

Йдеться, зокрема, про взаємодію з великими об’єднаннями — асоціаціями органів місцевого самоврядування, асоціаціями міст, галузевими платформами. Такі структури мають значно ширший вплив і охоплення. В умовах кадрового дефіциту та демографічних викликів саме партнерство з такими мережами, за умови чітко сформульованого порядку денного, може забезпечити значно вищу ефективність адвокації без суттєвого розширення ресурсів.

Другий аспект — це якість адвокації та комунікації на місцевому рівні. Для того щоб ця робота була результативною, необхідно змінити фокус. Важливо, щоб керівники громад чітко усвідомлювали наслідки бездіяльності. Йдеться не лише про питання здоров’я населення, а й про конкретні управлінські ризики: додаткові витрати на лікування, втрати трудового потенціалу, зростання навантаження на місцеві бюджети, а також репутаційні ризики для місцевої влади. Саме цей компонент часто залишається недостатньо відпрацьованим у адвокаційній діяльності.

Крім того, важливо переходити від загальних роз’яснень до прикладних рішень. Пояснення природи туберкульозу є необхідним, але недостатнім. Керівники громад потребують чітких, практичних інструментів — переліку пріоритетних кроків, які вони можуть оперативно реалізувати через управлінські рішення, зокрема на рівні сесій місцевих рад або виконавчих органів.

Відповідно, якщо говорити про ефективну модель адвокації, вона має базуватися на трьох ключових елементах. По-перше — наявність сильного експертного та аналітичного ядра, здатного формувати змістовні пропозиції. По-друге — використання мережевих механізмів для масштабування впливу. По-третє — надання готових, практично орієнтованих рішень, прив’язаних до конкретних управлінських, фінансових та репутаційних наслідків.

Саме така модель дозволяє перейти від загальної адвокації до реального впливу на прийняття рішень на місцевому рівні.

Якщо говорити про найближчу перспективу, які напрями у сфері протидії туберкульозу є сьогодні найбільш пріоритетними? На чому потрібно зосередитися вже зараз, щоб закласти основу для довгострокових і стійких змін?

Якщо говорити про пріоритети, я б насамперед не зупинявся на темі подолання стигми. Я бачу прогрес, який уже досягнуто, зокрема серед медичних працівників, і безумовно його ціную. Але, на моє переконання, у ставленні медичного працівника до людини, яка хворіє на туберкульоз або живе з ВІЛ, стигми не повинно бути взагалі. Нульовий рівень стигми — це не побажання, а професійний стандарт. І саме в цьому напрямку потрібно послідовно рухатися далі, адже від цього безпосередньо залежить ефективність усієї системи допомоги.

Водночас не менш важливо працювати зі стигмою в суспільстві загалом. Саме вона часто стає однією з причин переривання лікування, коли людина стикається з осудом, ізоляцією або внутрішнім страхом. Тому системна робота з подолання стигми на рівні суспільних уявлень залишається критично важливим завданням.

Ще один напрям, який, на мою думку, недооцінений, — це робота з роботодавцями та сфера безпеки й охорони праці. Ми багато говоримо про заклади охорони здоров’я, медичних працівників, громади, але значна частина життя людини проходить саме на робочому місці. Роботодавець є тим середовищем, яке щоденно взаємодіє з працівником, а отже може відігравати значну роль у формуванні безпечних умов, підтримці, недопущенні дискримінації та сприянні своєчасному зверненню по допомогу. Цей напрям, безумовно, потребує більшої уваги.

Окремо я б наголосив на необхідності посилення міжнародної адвокації з боку України щодо зниження вартості лікарських засобів і діагностичних технологій. Для довгострокового ефекту країна має бути активним учасником глобального діалогу щодо забезпечення більш доступних рішень, зокрема в частині сучасної діагностики. Наприклад, технології GeneXpert мають надзвичайно високу цінність для раннього виявлення туберкульозу, однак їхня вартість об’єктивно обмежує можливості для масштабування. Саме тому роль України в міжнародній адвокації може бути справді вагомою.

Ще один принциповий пріоритет — підтримка неурядового сектору та громадських ініціатив. На етапі підготовки нового запиту до Глобального фонду надзвичайно важливо зберегти збалансований підхід і не допустити зниження уваги до туберкульозу або дисбалансу в пріоритетах між інфекціями, напрямами чи виконавцями. Це складне, значною мірою внутрішньополітичне завдання, але воно має стратегічне значення для сталості відповіді на туберкульоз.

І нарешті, надзвичайно важливо інвестувати у розвиток спроможності регіонального рівня. Безперечно, Центр громадського здоров’я відіграє важливу роль у формуванні політики та координації. Але на практичному рівні в областях ключовими партнерами залишаються департаменти охорони здоров’я, регіональні фтизіопульмонологічні центри та центри контролю і профілактики хвороб. Саме вони забезпечують безпосередню координацію заходів, аналізують ситуацію та ухвалюють управлінські рішення на місцях. Тому зміцнення їхньої спроможності — зокрема в частині аналізу, прогнозування, планування та розробки ефективних рішень — є одним із базових елементів довгострокової стійкості системи.

Окрім медичної та соціальної складових, важливим фактором у подоланні стигми є система освіти. Адже ставлення до туберкульозу формується ще в школі та під час підготовки майбутніх медичних працівників. 

На Вашу думку, чи має Україна сьогодні потенціал для системного оновлення освітніх програм — як на рівні шкільної, так і вищої медичної освіти — з метою формування сучасного, недискримінаційного підходу до туберкульозу, навіть в умовах війни?

Дякую за це питання — воно дійсно є надзвичайно важливим у контексті довгострокових змін.

Почну з короткого коментаря щодо трудових відносин. У межах євроінтеграційних зобов’язань України вже розроблено проєкт нового Трудового кодексу, який подано на розгляд Верховної Ради України. Він, зокрема, містить положення, спрямовані на врегулювання неформальних трудових відносин, що має потенціал позитивно вплинути і на питання доступу до медичних та соціальних послуг.

Що стосується освітніх стандартів, їхню роль складно переоцінити. Я б розділив це питання на два взаємопов’язані блоки: шкільну освіту та вищу медичну освіту.

Шкільна освіта формує базові уявлення про здоров’я, відповідальне ставлення до нього, а також навички розпізнавання симптомів і розуміння, коли необхідно звернутися по медичну допомогу. З цієї точки зору я не бачу принципових бар’єрів для оновлення відповідних навчальних матеріалів. Такі дискусії вже відбувалися, зокрема між Міністерством охорони здоров’я та Міністерством освіти і науки. Основні розбіжності стосувалися окремих чутливих тем, зокрема питань сексуального та репродуктивного здоров’я. Водночас переконаний, що за умови професійного діалогу ці питання можуть бути врегульовані з урахуванням вікової доцільності та освітніх підходів.

Більш складним і системним викликом є вища медична освіта. Сьогодні ми спостерігаємо ситуацію, коли випускники медичних закладів не завжди володіють достатніми знаннями щодо сучасних підходів до ведення людей, які хворіють на туберкульоз. Це стосується як розуміння моделей лікування, так і практичних аспектів, включно з роботою з контактними особами та використанням інструментів підтримки прихильності до лікування.

Враховуючи автономію закладів вищої освіти, важливу роль у цьому процесі мають відігравати професійні асоціації — зокрема об’єднання фтизіатрів і пульмонологів. Саме вони можуть виступати провайдерами змін, ініціювати оновлення стандартів і забезпечувати впровадження сучасних, доказових та євроінтегрованих підходів у навчальні програми.

Тому я б розглядав питання освіти ширше — не лише як оновлення шкільних матеріалів, а як комплексну трансформацію підходів до підготовки фахівців, із посиленням ролі професійних спільнот у формуванні змісту медичної освіти.

Якщо говорити про стратегічну мету: чи зможе Україна подолати туберкульоз — і що стане вирішальним для того, щоб це стало реальністю в найближчій перспективі?

Я переконаний, що Україна подолає туберкульоз. Це не питання віри — це питання часу, рішень і відповідальності.

Ключовим фактором є злагодженість дій. Подолання туберкульозу неможливе виключно в межах системи охорони здоров’я. Воно потребує узгодженого лідерства на рівні всієї державної політики — із залученням секторів соціального захисту, освіти, економіки, пенітенціарної системи та інших сфер.

Сьогодні ми вже маємо основу: сформоване лідерство з боку Міністерства охорони здоров’я, впроваджені сучасні підходи до діагностики та лікування, досвід ефективної співпраці з громадянським суспільством і міжнародними партнерами. Водночас подальший прогрес напряму залежить від того, наскільки ця відповідальність стане спільною для всіх секторів.

Вирішальним є перехід від фрагментованих дій до цілісної, узгодженої державної відповіді — коли туберкульоз перестає сприйматися як вузько медична проблема і стає питанням національної політики у сфері громадського здоров’я.

Тому відповідь однозначна: ми подолаємо туберкульоз.
Питання лише в тому, наскільки швидко ми зможемо об’єднати зусилля і приймати рішення, які працюють на результат.

І в цьому сенсі це вже не лише про систему охорони здоров’я — це про зрілість держави і її відповідальність перед своїми громадянами.

З боку команди Секретаріату Партнерства “Зупинимо Туберкульоз. Україна” дякуємо Міністерству за лідерство та приділений розмові час.  Вдячні всім, хто сьогодні продовжує розбудовувати послуги і програми для протидії туберкульозу.

Так! Ми здатні подолати туберкульоз! За лідерства держави. За підтримки людей.

Цей матеріал створений Партнерством «Зупинимо туберкульоз. Україна», секретаріатом якого виступає ВБО «Конвіктус Україна», завдяки підтримці уряду Сполучених Штатів Америки через фінансування проєкту «Підтримка зусиль у протидії туберкульозу в Україні», який впроваджує організація PATH. Зміст матеріалу є відповідальністю авторів і не обов’язково відображає погляди PATH або уряду Сполучених Штатів Америки.