Війна значно збільшила ризики поширення туберкульозу, ускладнила доступ до лікування та загострила соціально-економічні виклики. Водночас Україна демонструє стійкість і адаптивність, розширюючи програми, залучаючи громадянське суспільство та впроваджуючи нові механізми підтримки вразливих груп. Як забезпечується безперервність лікування в таких складних умовах? Які напрями співпраці між державою та неурядовими організаціями є пріоритетними? Як подолати стигму, що залишається одним із основних бар’єрів на шляху до ефективного контролю над хворобою? Про це розповіла Яна Терлєєва, керівниця відділу управління та протидії туберкульозу ЦГЗ, у другому випуску серії інтерв’ю «Боротьба триває: прогрес України у подоланні туберкульозу в умовах війни та інших викликів». Першу частину інтерв’ю можна прочитати тут.
З огляду на зростання ризиків для здоров’я населення під час війни, зокрема чинників поширення туберкульозу, які нові підходи впроваджуються для забезпечення доступу до лікування, особливо в умовах масового переміщення людей?
З огляду на зростання ризиків для здоров’я населення під час війни, зокрема чинників поширення туберкульозу, Україна здійснила стратегічно важливий крок — перехід на новий стандарт медичної допомоги. Однією з ключових змін стало впровадження коротших режимів терапії, що є критично важливим в умовах, коли ракетні атаки порушують логістику та ускладнюють доступ до лікування. Скорочені схеми лікування дають людям із туберкульозом більше шансів на одужання навіть у складних обставинах — це одне з найбільш значущих інноваційних рішень у цій сфері.
На всіх міжнародних платформах, де Україна має можливість висловитися, ми наголошуємо: це перший і найважливіший крок, який мають зробити всі країни. Війна в Україні має глобальні наслідки — її вплив відчувається в Європі, Азії та за їхніми межами. Фактично немає жодної країни, де не перебували б наші люди з туберкульозом. Україна змогла оперативно оновити стандарти медичної допомоги, адаптувати програми закупівель, навчити медичних працівників і забезпечити пацієнтів необхідними препаратами.
Водночас у низці європейських країн досі застосовуються 18‑місячні схеми лікування, тоді як в Україні цей процес скорочено до шести місяців. Через це деякі пацієнти змушені повертатися додому під обстріли, аби продовжити лікування за сучасними стандартами. Це питання, яке потребує негайного розв’язання на міжнародному рівні.
Ще однією важливою інновацією стало нормативне врегулювання мультидисциплінарного підходу до супроводу людей із туберкульозом. Тепер до процесу лікування залучаються не лише медичні працівники, а й соціальні фахівці, представники неурядового сектора, психологи, а за потреби — і сам пацієнт. Раніше такі підходи підтримували переважно міжнародні організації, однак сьогодні вони стали невід’ємною частиною державної політики та закріплені відповідним нормативним актом. В умовах кризи, коли гуманітарні та соціальні потреби людей із туберкульозом набувають критичного значення, саме командна робота різних фахівців допомагає забезпечити успішне проходження лікування.
Водночас доступ до медичної допомоги залишається серйозним викликом, адже понад 20% населення, особливо на прифронтових територіях та в місцях компактного проживання внутрішньо переміщених осіб, мають обмежені можливості для отримання лікування. Для розв’язання цієї проблеми в Україні активно впроваджують мобільні амбулаторії, які забезпечують доступ до діагностики, лікування та супроводу людей у найскладніших умовах.
Ці амбулаторії функціонують завдяки підтримці Глобального фонду, Центру громадського здоров’я, Центрів контролю і профілактики захворювань, Альянсу громадського здоров’я, мережі «100 відсотків життя», Товариства Червоного Хреста, ВООЗ, організації «Лікарі без кордонів», TBPeopleUkraine та місцевих громад.
Такі підходи дозволяють не лише забезпечити безперервність лікування, а й зробити його більш доступним та орієнтованим на потреби людей, особливо в регіонах із високими ризиками поширення туберкульозу.
Завдяки сучасним технологіям мобільні амбулаторії не лише наблизили медичну допомогу до людей, а й зробили її високотехнологічною та комплексною. Вони оснащені портативними рентгенапаратами, що дозволяє проводити швидку діагностику на місці, а також реалізовувати інтегровані скринінгові програми, охоплюючи туберкульоз, ВІЛ, вірусні гепатити. Часто робота таких амбулаторій поєднується з вакцинальними кампаніями та іншими послугами первинної медичної допомоги, що значно підвищує їхню ефективність.
Формат мобільних амбулаторій виявився високозатребуваним серед населення, що свідчить про його актуальність та ефективність у забезпеченні доступу до життєво необхідних медичних послуг.
За результатами досліджень та Національної протитуберкульозної програми, сільські жителі ще до війни мали обмежений доступ до медичної допомоги, а війна лише загострила цю проблему. Водночас досвід мобільного надання послуг, здобутий у період повномасштабної війни, стане надзвичайно цінним і в повоєнний час.
Використання мобільних амбулаторій дозволить більш системно реагувати на виклики, що існували ще до війни, та сприятиме розширенню доступу до медичної допомоги в тих регіонах, які цього потребують найбільше.
На Вашу думку, які напрями варто вважати пріоритетними для посилення взаємодії між організаціями громадянського суспільства (ОГС) та державою задля ефективного впровадження національної програми протидії туберкульозу? Як ми можемо, працюючи разом, досягти спільної мети — життя українців без цієї хвороби?
Громадянське суспільство завжди відігравало ключову роль у боротьбі з туберкульозом, а в умовах війни його значення лише зросло. Останнім часом спостерігається ще більша згуртованість організацій громадянського суспільства (ОГС), які взяли на себе значну частину відповідальності за реагування на поточні виклики. Це стосується не лише медичних питань, а й інших важливих аспектів, зокрема соціальної підтримки, логістики постачання ліків та адвокації прав пацієнтів. В умовах війни ми неодноразово бачили, як громадянське суспільство, часто ризикуючи власним життям, варто замінити суспільство забезпечувало доставку ліків, координувало допомогу або виконувало критично важливі завдання, виходячи за межі своїх традиційних функцій.
Для досягнення спільної мети — забезпечення життя українців без туберкульозу — необхідно посилювати взаємодію між ОГС та державними установами. Важливо виділити кілька пріоритетних напрямів, де ця співпраця може бути найбільш ефективною.
Перший напрям — розширення інформаційних кампаній і стратегічної комунікації у сфері протидії туберкульозу. В умовах війни інформаційний простір став ще одним полем боротьби, і важливо забезпечити якісне, науково обґрунтоване та доступне інформування населення про туберкульоз.
Громадянське суспільство відіграє критичну роль у подоланні дезінформації, боротьбі зі стигмою та формуванні правильної громадської думки щодо сучасних методів лікування та профілактики туберкульозу.
Використання цифрових платформ, соціальних мереж, інтерактивних форматів і адаптація комунікацій до потреб різних груп населення дозволить ефективно поширювати достовірну інформацію та нівелювати вплив фейків, які можуть бути інструментом гібридної війни.
Отже, посилення інформаційного складника національної програми боротьби з туберкульозом стане важливим інструментом не лише у сфері охорони здоров’я, а й у зміцненні стійкості суспільства до інформаційних маніпуляцій та у формуванні правильної поведінкової моделі щодо профілактики та лікування хвороби.
Другий напрям — подолання бар’єрів у доступі до медичної допомоги. Пацієнтські організації можуть відігравати ключову роль у забезпеченні зв’язку між державними структурами та людьми з туберкульозом, а також між спеціалізованими медичними закладами й особами, які проходять лікування. Такі організації мають унікальну можливість оперативно виявляти проблеми з доступом до медичних послуг і сприяти їх розв’язанню в режимі реального часу. Використання різних комунікаційних платформ, — як-от OneImpact, яку впроваджує TBPeopleUkraine, — а також залучення параюристів та інших ресурсів сприяє усуненню системних бар’єрів у наданні медичних послуг і захисту прав людей із туберкульозом.
Третій напрям — соціальна підтримка та формування прихильності до лікування. Цей компонент відіграє важливу роль у забезпеченні успішного проходження терапії, особливо серед вразливих груп населення. В Україні вже багато років реалізують моделі соціального супроводу, які довели свою ефективність та можуть стати частиною сталої державної відповіді в боротьбі з туберкульозом. Важливо, щоб ці програми тривали надалі та розширювалися за підтримки міжнародних організацій, неурядового сектора та донорського фінансування.
Четвертий напрям — гуманітарна допомога. Неурядові організації беруть на себе значну частину відповідальності за розв’язання гуманітарних проблем, які безпосередньо впливають на ефективність лікування. Це включає забезпечення житлом, продуктами харчування, гігієнічними засобами, а також сприяння працевлаштуванню людей, які проходять лікування або постраждали внаслідок війни. Залучення гуманітарної допомоги до системи соціального супроводу сприятиме стабілізації умов життя людей із туберкульозом та підвищенню їхньої прихильності до лікування.
П’ятий напрям — посилення міжнародної діяльності. Громадянське суспільство має значний потенціал у залученні міжнародної підтримки та інвестицій для боротьби з туберкульозом. Ефективне представництво українських організацій на міжнародному рівні дозволяє не лише привернути увагу до національних викликів, а й зміцнити довіру до України та її протитуберкульозної програми. Важливо, щоб громадянський сектор продовжував адвокацію на глобальному рівні, сприяючи розширенню фінансової та технічної підтримки з боку міжнародних партнерів.
Підсумовуючи, скажу, що роль громадянського суспільства в подоланні туберкульозу є багатовимірною — вона не обмежується локальними ініціативами. ОГС виконують критично важливу функцію в подоланні бар’єрів у доступі до медичних послуг, забезпеченні соціального супроводу, наданні гуманітарної допомоги та залученні міжнародної підтримки.
Подальше зміцнення партнерства між державними структурами й громадянським суспільством є необхідною умовою для побудови ефективної та сталої відповіді на туберкульоз в Україні.
Лише об’єднавши зусилля, ми зможемо забезпечити комплексний підхід до подолання хвороби й створити систему, у якій кожен, хто стикається з туберкульозом, матиме рівний доступ до якісної медичної допомоги та соціального захисту.
Як Ви оцінюєте зміни в подоланні стигми щодо туберкульозу на своєму рівні? Чи стикалися Ви з труднощами під час упровадження підходів протидії стигмі у своїй професійній діяльності? Які уроки або рекомендації, на Вашу думку, могли б посилити ці процеси в майбутньому?
Україна досягла значного прогресу в комплексному підході до подолання стигми, пов’язаної з туберкульозом. Важливим кроком став перегляд законодавчих ініціатив, які закріпили нові стандарти ставлення до людей із цим захворюванням. У боротьбі з туберкульозом немає другорядних аспектів, і ми дуже уважно ставимося не лише до стратегічних документів, а й до зворотного зв’язку з людьми, які стикаються з ним. Важливо розуміти їхні потреби та враховувати їхні очікування від системи охорони здоров’я.
Підхід, орієнтований на індивідуальні потреби кожної людини з туберкульозом, є ключовим елементом боротьби зі стигмою. Важливо не лише говорити про забезпечення доступу до лікування, а й формувати суспільне сприйняття туберкульозу як виліковного захворювання, а людей, які з ним борються, — як таких, що потребують підтримки, а не осуду. Це означає, що лише медикаментозного лікування недостатньо — необхідний комплексний підхід, що включає соціальну підтримку, психологічну допомогу та захист прав людей із туберкульозом.
Кожен крок у цьому напрямі має значення. Нам удалося не лише оновити законодавство, а й впровадити гендерно орієнтовані алгоритми тестування та надання медичної допомоги, які враховують індивідуальні потреби різних груп населення.
Важливим досягненням стало розроблення інформаційної стратегії боротьби зі стигмою, а також чіткого плану її реалізації.
Щороку реалізується низка заходів, спрямованих на подолання стигми через різні канали та інструменти. До таких заходів залучають представників різних верств населення. У цій діяльності беруть участь численні партнери — від міністерств і політиків до освітніх установ, громад та громадських організацій. Сьогодні ми не лише формуємо політику, а й спираємося на чіткі дані про рівень стигми та механізми її подолання.
Для досягнення сталих змін ми використовуємо доказові підходи, що базуються на регулярних дослідженнях рівня стигматизації. Результати досліджень 2021 та 2024 років свідчать про позитивну динаміку: суспільне ставлення до туберкульозу поступово змінюється на краще. Важливим досягненням стало те, що Україна стала першою країною, яка провела дослідження «Медико-соціальні потреби дітей, які хворіють на туберкульоз». Воно дало змогу адаптувати й упровадити практики, засновані на турботі про найменших пацієнтів, що є надзвичайно важливим для формування гуманного ставлення до лікування.
Водночас ми розуміємо, що зміна суспільних поглядів на туберкульоз — це складний і тривалий процес. Однак поступові позитивні зрушення вже відбуваються. Якщо у 2021 році 39% людей із туберкульозом повідомляли, що відчували стигматизацію, то, за останніми даними, цей показник знизився до 27%. Вагомим досягненням є зменшення рівня стигматизації серед медичних працівників. Це важливий показник, оскільки ставлення медичної спільноти суттєво впливає на прихильність пацієнтів до лікування, їхню довіру до системи охорони здоров’я та бажання звертатися по допомогу на ранніх стадіях хвороби.
Останні п’ять років увага суспільства була прикута до глобальних кризових явищ: пандемії COVID‑19, війни, економічна нестабільність. У такому контексті привернути увагу до проблеми туберкульозу стало ще складніше.
Боротьба зі стигмою не може бути разовою кампанією — це має бути безперервний процес, інтегрований у систему охорони здоров’я, освіту та соціальні програми.
Ми прагнемо, щоб люди, які подолали туберкульоз, мали підтримку й могли сміливо та відкрито говорити про свій досвід, адже особисті історії тих, хто пройшов шлях лікування, здатні змінювати суспільне сприйняття захворювання та руйнувати упередження. Проте стигматизація створює замкнене коло: ті, хто могли б допомогти її подолати, самі часто бояться осуду.
Ще одним викликом є стигматизація українців за кордоном. Масова міграція через війну показала, що навіть у розвинених країнах рівень упереджень щодо туберкульозу залишається високим. Наші співгромадяни нерідко стикаються з подвійною стигмою — як мігранти та як люди з діагнозом ТБ. Це ще раз підкреслює необхідність міжнародної взаємодії, спрямованої на формування толерантного ставлення до туберкульозу на глобальному рівні.
Попри всі труднощі, важливо відзначити підтримку міжнародної спільноти. Багато урядів, незважаючи на власні виклики, працюють над адаптацією своїх медичних систем, упровадженням оновлених протоколів та забезпеченням доступу українців до лікування за кордоном.
Висновок очевидний: боротьба зі стигмою — це тривалий шлях, який потребує системної роботи, залучення різних секторів і постійного діалогу. Але головне — ми чуємо людей, які стикаються з туберкульозом, бачимо прогрес і будемо намагатися його втримати.
Туберкульоз залишається хворобою, тісно пов’язаною із соціально-економічними чинниками. Які кроки робить Україна для того, щоб у програмах профілактики, діагностики та лікування враховувалися ці чинники?
Туберкульоз залишається захворюванням, тісно пов’язаним із соціально-економічними чинниками. Незважаючи на значний медичний прогрес, одними з основних факторів його поширення й далі залишаються бідність, соціальна незахищеність і нерівність.
Туберкульоз може торкнутися кожного, а не тільки соціально вразливих груп населення. У той же час реформи у сфері соціального захисту не завжди встигають за зміною ситуації, і війна лише погіршує наявні виклики. Ми досягли значного прогресу в удосконаленні медичних підходів до лікування туберкульозу, проте бідність, нерівність, гуманітарні кризи та наслідки війни створюють умови для подальшого поширення інфекції. Економічні труднощі значно ускладнюють реалізацію масових програм лікування, подібних до впроваджуваних у відповідь на пандемію COVID‑19. Туберкульоз уже не є тим «вироком», яким він був у минулому, однак залишається хворобою соціальної нерівності.
Для цього Україна працює над посиленням Механізму міжсекторальної взаємодії та підзвітності, зокрема через активну участь Національної ради з питань протидії ВІЛ-інфекції / СНІДу та туберкульозу. Співпраця між державними структурами, громадянським суспільством і міжнародними партнерами дозволяє ефективніше реагувати на виклики та розширювати доступ до медичної допомоги.
Поки триває робота над довгостроковими системними змінами, в Україні продовжують функціонувати мобільні амбулаторії, орієнтовані на скринінг і профілактику соціально значущих захворювань, зокрема туберкульозу. У лютому 2025 року їхня кількість зросла до 19 — завдяки співпраці Міністерства охорони здоров’я України та Глобального фонду для боротьби зі СНІДом, туберкульозом і малярією через UNICEF. Спеціалізовані мобільні амбулаторії оснащено сучасним діагностичним обладнанням завдяки підтримці Центру громадського здоров’я.
Ці амбулаторії відіграють ключову роль у забезпеченні медичних послуг у регіонах, де через війну або внутрішнє переміщення населення
доступ до стаціонарних медичних закладів обмежений.
Особливу увагу приділено місцям компактного проживання — таким як гуртожитки, психоневрологічні диспансери та пенітенціарні установи, — де через спільне використання приміщень підвищується ризик інфікування.
Робота мобільних амбулаторій дозволяє своєчасно виявляти захворювання на ранніх стадіях та знижувати ймовірність його поширення серед найбільш уразливих категорій населення. Це — один із важливих компонентів комплексної відповіді України на соціальні виклики, пов’язані з туберкульозом.
В останні роки в Україні спостерігається зростання захворюваності на туберкульоз серед дітей. Які заходи впроваджуються для покращення профілактики, ранньої діагностики та лікування туберкульозу серед дітей, особливо в умовах війни?
Зростання рівня захворюваності на туберкульоз серед дітей в Україні є важливим сигналом, однак його слід розглядати з урахуванням специфіки дитячої статистики. Будь-які коливання в цій віковій групі можуть суттєво впливати на загальну картину, оскільки показники серед дітей традиційно залишаються низькими.
Крім того, слід пам’ятати, що пандемія COVID‑19 суттєво обмежила доступ до медичних послуг, що спричинило зниження зареєстрованої захворюваності на туберкульоз у світі в середньому на 30%.
Останнім часом в Україні відбулися кілька важливих змін у підходах до лікування та профілактики туберкульозу серед дітей. Було розроблено нове керівництво ВООЗ, орієнтоване саме на педіатричну практику, що стало підставою для оновлення національних стандартів медичної допомоги. Це дозволило впровадити сучасні методи діагностики, виявлення та лікування туберкульозу з урахуванням особливостей дитячого організму.
Серед ключових інновацій у діагностиці слід відзначити такі: аналіз калу як неінвазивний метод, що є комфортнішим для дітей; використання більш чутливих ультракартриджів для лабораторної діагностики, які підвищують ефективність виявлення туберкульозу; а також розширення доступу до сучасних молекулярно-генетичних методів діагностики. Програми розвитку кадрового потенціалу та вдосконалення маршрутів лікування вже сприяли певній стабілізації ситуації серед дітей.
Водночас слід пам’ятати, що інфікування дітей часто відбувається через контакт із дорослими, які хворіють на туберкульоз, а тому погіршення ситуації серед останніх автоматично впливає на рівень дитячої захворюваності. Саме тому в Україні розпочато впровадження сімейно орієнтованих підходів, що дозволяють створювати безпечне та підтримувальне середовище для дітей, які борються з туберкульозом.
З гордістю можна сказати, що Україна відійшла від радянської практики тривалого стаціонарного лікування дітей.
Завдяки змінам у законодавстві більшість дітей із туберкульозом, у яких рідко трапляється бактеріовиділення, нині можуть проходити лікування вдома. Це дає їм змогу відвідувати дитячий садок або школу, залишатися у звичному соціальному середовищі, насолоджуватися дитинством і мати підтримку та розуміння.
Такий комплексний підхід, що поєднує сучасні клінічні протоколи, соціальну підтримку та інноваційні методи діагностики, є важливим кроком на шляху до зменшення тягаря туберкульозу серед дітей і формування ефективної, людиноцентричної системи охорони здоров’я.
Однак важливо зазначити, що стигма щодо дітей із туберкульозом залишається гострою проблемою. Стигматизація таких дітей є особливо важкою, оскільки вона створює значний психологічний тиск, а її наслідки можуть бути набагато серйознішими через вразливість дитячої психіки. Діти, які стикаються з упередженим ставленням, можуть відчувати ізоляцію, емоційний стрес і труднощі із соціальною адаптацією, що негативно позначається не лише на їхньому емоційному стані, а й на прихильності до лікування.
Саме тому подолання стигми має бути пріоритетним напрямом діяльності держави, неурядових організацій та Міністерства освіти і науки України. Необхідно змінювати суспільне сприйняття туберкульозу та формувати толерантну політику щодо дітей із будь-якими захворюваннями — починаючи з наймолодшого віку, ще з дитячого садка. Для цього потрібна системна інтеграція освітніх програм, що формуватимуть правильне ставлення до туберкульозу серед дітей, їхніх батьків і вчителів. Реалізація цієї політики потребує тривалої роботи, і для досягнення відчутних змін знадобиться ще кілька років. Втім, уже сьогодні зроблено важливі кроки для покращення ситуації.
Якщо підсумувати, то нині діти в Україні можуть лікуватися переважно амбулаторно, отримуючи сучасні, ефективні препарати в дитячих дозуваннях, доступні на ринку. Також вони мають доступ до програм соціальної підтримки та психологічного супроводу, що є невід’ємним складовою комплексного лікування та реабілітації. Це — важливий прогрес у створенні людиноорієнтованої системи охорони здоров’я, яка враховує не лише фізичні, а й емоційні та соціальні потреби людини.
Як в Україні організовано підтримку дітей із груп ризику — зокрема дітей із переселених сімей, сиріт і тих, хто перебуває у складних соціальних умовах? Чи передбачені спеціалізовані програми соціального супроводу для таких дітей?
В Україні функціонують спеціальні програми підтримки дітей, які реалізуються через організації соціального захисту та за участю партнерських установ. Ці програми допомагають дітям адаптуватися, отримати необхідний соціальний супровід та увагу, якої вони потребують.
Однією з таких ініціатив є «Школи супергероїв» — мережа безкоштовних шкіл у медичних закладах для дітей, які проходять лікування в стаціонарі. Тут вони можуть відволіктися від діагнозів та процедур, занурившись у навчання й перебуваючи в комфортному середовищі. Завдяки підтримці Кабінету Міністрів України, Офісу Президента та першої леді програма діє з 2022 року, зокрема — й в одному з протитуберкульозних закладів.
Крім цього, благодійна організація «TBPeopleUkraine» за підтримки міжнародних партнерів створила багатопрофільні ресурсні кімнати та психологічні простори для дітей і підлітків, які лікуються від ТБ або ЛТБІ. Наразі такі кімнати працюють у п’яти регіонах — в Одесі, Рівному, Кропивницькому, Луцьку та Запоріжжі, забезпечуючи безпечне середовище для навчання, психологічної підтримки та соціальної адаптації. Ще однією важливою ініціативою став український комікс «Сила дружби: як Злата подолала туберкульоз», створений Партнерством «Зупинимо туберкульоз. Україна». Він допомагає дітям краще розуміти хворобу, долати страхи та стереотипи, а також відчувати підтримку в процесі лікування.
Проте, незважаючи на ефективність наявних програм підтримки, їх недостатньо для повного розв’язання проблем, з якими стикаються діти — особливо в умовах війни. За останні три роки в Україні понад 13 тисяч дітей стали сиротами; багато з них залишилося на окупованих територіях або були роз’єднані з батьками. В таких умовах, коли діти переживають утрату дому, батьків і нормального дитинства, ризики для їхнього фізичного та психічного здоров’я значно зростають.
Жодна програма чи форма державної підтримки не здатна повернути дітям утрачене дитинство, однак наша відповідальність — забезпечити їм належний догляд, підтримку та запобігти розвитку таких захворювань, як туберкульоз. Якщо дитина вже інфікована, вона має отримати своєчасне та якісне лікування в безпечних умовах.
Саме тому в останні роки державна політика зосереджена на посиленні профілактичного лікування. Ми активно пропагуємо важливість превентивної терапії, скорочуємо тривалість лікувальних схем та вдосконалюємо методи виявлення туберкульозу.
Серед ключових інновацій — квантиферонові тести, які вже впроваджено в усіх центрах контролю та профілактики захворювань; нові шкірні тести для діагностики туберкульозу, що стануть доступними цього року завдяки міжнародним закупівлям; а також оновлення у сфері діагностики та лікування, заплановані на 2025 рік, які розширять можливості раннього виявлення та ефективної терапії захворювання.
Розвиток сучасних підходів до профілактики, діагностики та лікування туберкульозу серед дітей із соціально вразливих категорій залишається одним із основних пріоритетів державної політики у сфері охорони здоров’я.
Ми демонструємо, що навіть у найскладніші часи можливо впроваджувати інноваційні технології, які довели свою ефективність і здатні змінювати підходи до боротьби з туберкульозом. Їхню результативність підтверджують Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) та Stop TB Partnership — що є вагомим доказом надійності цих рішень і відповідності їх міжнародним стандартам.
Над інтерв’ю працювали: Наталя Жданова — керівниця комунікаційного відділу TBPeopleUkraine та Євгенія Кувшинова — виконавча директорка ВБО «Конвіктус Україна», заступниця голови керівного комітету Партнерства «Зупинимо туберкульоз. Україна». Цей матеріал створено Партнерством «Зупинимо туберкульоз. Україна», секретаріатом якого виступає ВБО «Конвіктус Україна» за підтримки Stop TB Partnership в межах 12-го раунду “Challenge Facility for Civil Society”.